Старожили Жуківки з повагою розповіли про Михайла Яковича Займака, який із середини минулого і до початку нинішнього століття займався бджільництвом.

Уселюдських пошанівок він заслужив тим, що перший весняний мед задарма роздавав мешканцям своєї вулиці. А ще протягом року безвідмовно наділяв нектарною цілющою продукцією всіх, хто хворів. Це свідчило про те, що бджоляр мав добре серце і щиру душу. Мабуть, за це доля посилала йому дорідні «врожаї» меду.

Садиба Займаків стояла у мальовничому куточку села, город же виходив до річки Тагамлик. Тут Михайло Якович та його пращури роками висаджували верби. Старіші з них бджоляр різав на куски, спилював, просушував, а потім з допомогою долота та спеціальних різців видовбував дупла, які заселяв бджільми.

Спочатку збирав мед, зрізуючи щільники, а пізніше, коли дотепний сусід Скорик змайстрував спеціальну медогонку, качав чисту і прозору продукцію. Заготовляв її по три макітри (понад шість відер).

А мед у Михайла Яковича, дійсно був цілющим. Особливо той, який бджоли збирали із квіту білої акації, що росла біля хати.

В 1915-1920 роках в Жуківці досить-таки активно займався бджільництвом Трохим Михайлович Коба. Мед з його пасіки можна було купити на ярмарках. Чимало купців приїздили до нього з сусідніх сіл. Пізніше вдало вів справу ще один пасічник — Олексій Павлович Коба. Він теж успадкував добру традицію Михайла Яковича Займака і перший мед роздавав сусідам та іншим односельцям. Згодом йому громада довірила пасіку колишнього колгоспу імені Луначарського.

«У КОГО ВІЛ ТА КОСА,
У ТОГО І ГРОШЕЙ КИСА»

Так говориться у народному прислів'ї. І не випадково. Адже у кого в давнину в господарстві була пара волів, той, безсумнівно, мав певний достаток Вони були незамінними помічниками землероба І побутували ще з'першої половини XIX ст. Завдячуючи їм, розвивався чумацький промисел. А місцева валка, як уже відомо^ складалася Із 120 маж в кожну яких запрягали по одній, по дві, а то й по три пари БОЛІВ. Отож щоб'валка вирушила в похід у Крим по сіль та риоу, треба було мати понад 300 волів. 'У минулому столітті, зокрема в 1835-1860 роках, дорідні породи цих тварин'виводив жуківський поміщик Яків Дикун, один з організа-тошв чумацької валки. А вже в 1890 році на всю округу славився своїми'сірими волами (було в нього три пари) Григорій Федорович Ведмідь. Привчали волів до роботи в трирічному віці. Не проста це була наука. Досконало володіли нею наймити Тимофій та Василь Ьо- . шові Кузьма та Григорій Ігнатенки. Спершу вчили вола праці одного, а через'певний час у парі. Спочатку водили на мотузці, а згодом впрягали у віз чи сани. Підбирали пару так, щоб один з волів був досвідченіший і сильніший, йому належала роль ведучого в роботі, другий же був підручним.

На початку нинішнього століття волів здебільшого витіснили коні, адже вони швидше долали відстані і'були практичніші в роботі. Та в 1919-1920 роках, коли точилася громадянська війна, ситуація різко змінилася, причиною стало те, що представники воюючих сторін грабували в населення вороних, тому наляканий селянин намагався обзавестися волом, адже цих тварин у бойових походах не використовували.

Жителі Жуківки і всієї округи масово переходили на обробіток - землі волами. Серед тих хто в ці роки мав тварин української сірої степової породи, — Семен Овксентійович Видюк, Карпо Андрійович Хобта, Іван Іванович Скрипник, Іван Степанович Тютюнник, Дем'ян Петрович Скрипник, Роман Петрович Матяш, Василь Петрович Булава. Волів використовували в різноманітних обрядах. Так, у 1876 році отаман машівської чумацької валки Іван Антонович Скрипник, одружуючи сина Федора, влаштував «весільний поїзд» на волових упряжках. Привабливе було видовище. Пам'ятають про нього й окремі старожили із Базилівщини. куди прямував «весільний поїзд» Скрипника по наречену.